Максим (maksymus) wrote,
Максим
maksymus

Не здригнеться мова

 
Поява в Раді нового скликання ксенофобської партії «Свобода» ознаменувалася мовним скандалом. Один з новообраних депутатів щось бовкнув про якусь невідому акторку, назвавши її зневажливо «жидівкою». Ну, назвав і назвав, хіба мало було в нас хамів з мандатом? У країні з безправним, бідним і темним населенням, яке обирає раз за разом собі владу навмання і не здатне контролювати її зловживання ні в економічній, ні в культурній сферах, країні з малопомітними зародками горожанського суспільства і корумпованою системою управління, країні, де не посміхаються люди на вулицях, де мало хто вітається з сусідами і ще менше хто знає їхні імена і багато чого ще бракує при елементарній комунікації без найменшого проблеску надії на зміни, ксенофобія є неодмінною складовою самозахисту дрібної неосвіченої людини. Забитість і темнота завжди знаходить утіху в ненависті до інакшого, часто уявного і перебільшеного. Відрізняючись релігією, культурою, зовнішністю, вимовою, іноді соціальним становищем, єврейська меншина споконвіку була зручною мішенню для побутової ненависті. То чого ж дивуватися, що політики знову підіграють ксенофобським настроям, заганяючи країну ще глибше в безвихідь? Назвав і назвав...

На загальному тлі традиційного антисемітизму міг би взагалі не помітити цього чергового сплеску ненависті, як я не звертав уваги на численні скандали до того. Справді, проблеми українських євреїв та інших національних меншин мене стосуються мало. Адже мої персональні погляди такі, що кожна людина в суспільстві має належати до національної держави напряму, без посередників у вигляді груп, моя оптика не розрізняє етнічності індивідуумів як незначну величину, якою можна знехтувати. (Проте ці погляди прямо суперечать політиці теперішньої авторитарної влади, включно з опозицією, яка здобуває леґітимність на протиставленні і зіткненні суспільних груп за ознакою «свійськості», етнокультурної в тому числі. Ба навіть залякування «чужими», інакшими, які відрізняються тільки тим, що є інакшими, було одним з головних мотивів передвиборчої кампанії.)

Але відлуння скандалу все-таки дістало мене в цій затишній жежешечці, де, здавалося, за кілька років мені вдалося настроїти коло спілкування, де звичні ксенофобські прояви гасяться ще не почавшись, і де натрапити на зневажливі етнічні назви можна хіба що в обґрунтованих стилістикою повідомленнях. На моє здивування, в цьому колі знайшлися люди, які відстоюють нормальність використання образливих етнічних назв, зокрема жиди, виправдовуючи одверту ксенофобію псевдоісторичними, а іноді мовними арґументами. Оскільки наші люде не знають і не хочуть розуміти елементарних речей, доводиться починати з початку.


Історія назв і зневажливих конотацій

Обидві назви, і жид, і єврей, прийшли до нас разом з перекладною церковною літературою в XI ст. Обидві назви трапляються в найдавніших київських рукописах (Остромирове євангеліє, 1056, ПВЛ) і вживаються паралельно на протязі кількох наступних століть. При цьому контексти часто не приховують відразливого ставлення авторів до іноплемінників та іновірців, ще й особливо чужих. (Не повірите, я сам чув ще за радянських часів, як моя прабаба на повному серйозі казала, що жиди вбили Христа, щиро заперечуючи, що сам Ісус був євреєм.) У давніх текстах важко з певністю виділити відтінки зневаги, коли йдеться про зневажений народ, але є одне з цікавих свідчень вживання жидовин саме як образи до неіудея. В Іпатіївському літописі збереглася «Повість про вбивство Андрія Боголюбського», де Кузьмище Киянин, єдиний, хто залишився вірний забитому князеві, докоряє осетинові Амбалу: «О еретиче! Уже псомъ выверечи? Помнишь ли, жидовине, вь которыхъ порътѣхъ пришель?» (ІЛ, 1175).

Перші певні свідчення про розділення значень за стилями відносяться до відродження кінця XVI — початку XVII ст. Тодішні українські книжники піднесли на щит оборони проти польського впливу «чистоту» православної віри, а разом і церковнослов’янської мови. А оскільки в польській мові євреїв іменували жидами (також через західнослов’янські мови з латини приходив варіант гебрей), то на українсько-білоруських землях утворилися сприятливі умови для того, щоб назву євреї вважати високим біблеїзмом, а жиди просторіччям. Проте рознесення значень відбулося не одразу. Як приклад паралельного вживання, можу навести глоси з Пересопницького євангелія (1561): «писмены грец(ь)кими [або єлинськи(ми)], рымьскыми [або латин(ь)скими] и євре(й)скыми [або жидовьскыми] то єсть цр̃ь жидов(ь)скыи». Запам’ятайте пари. Лаврентій Зизаній (1596) у тлумаченні вживає назву єврейський язик, а Памво Беринда, хоча і називає розділ тлумачення імен свого «Лексикона» чистою церковнослов’янською «От єврейскаго языка...» (1627), в тексті допускає хитання. (Досужий читач може провести власне дослідження значень назв у Беринди: жиди [1, 2, 3, 4, 5], євреї [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7]. Зверніть увагу, що алеф-виθ єврейський, а алеф-бет жидовський.) Не маю жодного сумніву, що за нормальних умов на самому українському мовному ґрунті усталилося б якесь власне семантичне розрізнення жидів і євреїв, аналогічне до того, як ми розрізняємо еллінів та греків, або навіть як ляхів і поляків. Проте лінія розвитку староукраїнської мови між церковнослов’янським та польським впливами була перервана новими політичними обставинами. Півстоліття Руїни, релігійна різанина, нове підданство і нові впливи. На початку XVIII ст. після поразки Мазепи на сцені остаточно запанував російський фактор. Уже до 1730 року друкована література перейшла на церковнослов’янську московського ізводу, а проста мова продовжувала життя тільки в рукописному вигляді, від документів до інтермедій («Жид з русином»), поки зовсім не була витіснена російською.

Хитання між євреями і жидами в книжності Московської держави мало те саме коріння в перекладах церковних текстів, що і на наших теренах. Маючи власну літературу і одержуючи спорадично українсько-білоруські тексти (того ж Беринду), майбутні росіяни, тим не менш, напряму справ з євреями не мали з 1526 року, коли після розправи над єрессю «жидовствуючих» іудеям було взагалі заборонено в’їжджати до Московії. (За перехід до іудаїзму 1738 року був спалений заживо капітан Возніцин.) Заборона тривала до розділу Польщі, тому питання усталення назв і значень постало тільки в останню чверть XVIII ст., коли під Російську імперію потрапили білоруські землі з численним (близько 50 тисяч) єврейським населенням, з яким імперія мала вибудовувати нові стосунки.

В українському національному наративі імператриця Катерина II є однією з постатей, які символізують абсолютне зло; з її ім’ям зв’язане покріпачення, знищення Січі та інші злодіяння. Навіть натяк на те, що щось було зроблене мерзенною імператрицею, викликає реакцію праведного гніву і підозри в зазіханні на святе. І саме на період її правління припадає розведення значень євреї і жиди на ті сучасні, які ми знаємо сьогодні.

Але якогось одномоментного спеціального імператорського наказу вживати в офіційних російських документах одне і не вживати друге не було. Процес усталення офіційної і зневажливої назви розтягнувся на десятиліття. Уже в першому маніфесті 1772 року вжито назву євреї, що на них імперія звертала особливу увагу, як на групу, котра може користуватися особливими правами. Але хитання тривали. В іменних указах Катерини II назва євреї вживається з 7 січня 1780 року, але жиди продовжують писати в офіційних документах. Тільки приблизно з указу від 8 лютого 1785 року в документах починають вживати виключно назву євреї, без особливих зауважень. Зміна і усталення назви збіглися як зі знайомством з новими підданими, так і зі змінами статусу їхньої групи в імперській ієрархії. Так, 1780 року євреїв зрівняли в правах з іншими станами, наказавши приписатися до міщанського або до купецького, 1786 року вийшов указ, яким євреям було дозволено орендувати винокурні й корчми, брати участь в міському самоврядуванні. Мало того, євреям, котрі записалися в купецький стан дозволили переїжджати до інших міст, чого не дозволялося іншим купцям. Така зміна статусу викликала обурення і протести християнського населення, але вони залишалися імперською владою без уваги. Початок дискримінаційної політики проти євреїв визначається введенням подвійного податку 1794 року, коли до імперії відійшли величезні території колишньої Польщі з новими єврейськими підданими, але до того імперська влада загалом проводила інтеґраційну й емансипаційну політику цілком у дусі ідей Просвітництва. Саме в цей сприятливий період євреї змогли вплинути не тільки на своє становище, а й на усталення власної назви в російській номенклатурі.

Надзвичайно цікаве свідчення тогочасної гамбурзької газети «Staats- und Gelehrte Zeitung» знайшов Девід Фішман. Еврейські купці білоруського Шклова з дозволу намісника організували 1787 року делегацію з десяти старійшин до Катерини II, коли та перебувала в подорожі Україною. Поблизу Києва (за іншими свідченнями зустріч відбулася поблизу Херсона) Катерина прийняла від них прохання не називати їх «жидами», оскільки це образливе іменування, а вживати «більш піднесене біблійне слово». Немає жодних згадок, як до цього прохання поставилася Катерина, але повинен привернути увагу той факт, що прохання єврейської делегації цілком вкладається в староукраїнську традицію, що розвивалася в попереднє століття. Тож усталення офіційної назви євреї припадає на другу половину 1780-х років і стало завершенням в нових політичних обставинах того, що розпочали українсько-білоруські книжники кінця XVI ст. Уже 1790 року, коли білоруські єврейські купці судилися з московськими купцями-християнами, в клопотанні до губернатора вони обурювалися тим, що їх називають жидами «в поругання». Наче про давно розв’язане питання єврейський письменник Лейб Невахович 1803 року красиво зазначає: «...избавленный несчастливец изумляется от толь внезапной благодати Небес, и не находит слов для изъявления чувствуемой им признательности; слезы радости орошают бледное лице его. — Прежнее название, учинившиеся толики презренным и поруганным уже отменяется... и украшается почтенным нарицанием Еврея». Так зневажлива образа жиди залишилася в минулому, а назва євреї стала ознакою честі і гідності.

[Були використані матеріали:
        Г. В. Ибнеева. Евреи в церемониале путешествий Екатерины II.
        А. Миллер. Империя Романовых и национализм.
        Дж. Д. Клиер. Россия собирает своих евреев.
        David E. Fishman. Russia's First Modern Jews: The Jews of Shklov. P. 80.
]



Як українці вляпалися в єврейське питання

Ніхто не може дорікнути діячам українського відродження першої половини XIX ст., що їхнє ставлення до євреїв чимось відрізнялося від ставлення інших російських підданих. Про політику дискримінації і російський державний антисемітизм можна говорити довго, а от в українців були свої рахунки з євреями. Взаємні національні образи поглиблювалися тим, що в ключові для національної історії моменти євреї опинялися ворогами і жертвами, що не сприяло порозумінню. Костомаров, розробляючи теми Хмельничини, особливу роль відводив євреям, які і в ті часи користувалися економічними перевагами в малоросійських губерніях, але в сучасному житті вимагав урівняння євреїв в правах. Під час літературного скандалу 1858 року українські діячі знайшли в собі достатньо демократизму і відданості ідеї свободи для всіх народів, починаючи з українського, звісно, щоб разом з провідними росіянами підтримати Аксакових і засудити антисемітську вихватку журналу «Ілюстрація». (Петицію підписали провідні українці: Шевченко, Куліш, Костомаров [лист 1, лист 2].)

Але витримати демократизм по відношенню до євреїв до кінця санкт-петербурзькій українській громаді не вдалося. До редакції створеного в столиці імперії 1861 року журналу «Основа», який публікував українські тексти і активно виробляв нову українську термінологію, надійшов анонімний лист київського студента-єврея П-ва (В. Португалов). Редакція опублікувала його зі своїми коментарями в замітці «Недоразумение по поводу слова „жид“». Анонімний єврей вдався до звичайного риторичного прийому зневаженої групи: «И я умоляю васъ — не оскорблять насъ больше. Неужели вамъ это трудно? Согласитесь, что если образованные молодые люди изъ Евреевъ оскорбляются этимъ прозвищемъ, то вамъ, какъ редактору, слѣдуетъ избѣгать его. Кто-жъ изъ Евреевъ этимъ не оскорбляется, тотъ ничѣмъ не оскорбится». Автор відповіді (П. Куліш чи М. Костомаров?) не взяв до уваги благання, але ще й пригадав євреям національні образи, навів псевдонародну пісеньку про жида-орендаря та, наполягаючи на щирій простонародності української мови, відмовився від імені авторів не вживати образливої назви жид і перевів розмову на абстрактне взаємне порозуміння.

У відповіді привертає увагу фрагмент: «Автору письма, вѣроятно, неизвѣстно, что Малороссы стали называть издавна и теперь называютъ Евреевъ жидами не въ презрительномъ, бранномъ, оскорбительномъ смыслѣ, а точно такъже, какъ Великороссіянъ называли и называютъ Москалями, Поляковъ — Ляхами; что другого слова, для названія еврейскаго племени, они почти и не знаютъ. Слово это пришло въ Южную Русь, вмѣстѣ съ еврейскимъ населеніемъ, изъ Польши, гдѣ и до сихъ поръ служитъ народнымъ названіемъ не только у Поляковъ, но и у самихъ Евреевъ». Коло замкнулося і вистрілює тепер нам у спину. Староукраїнська книжність передала через білоруських євреїв в російську номенклатуру церковнослов’янську назву євреї, але українці тепер відмовляються її приймати, оскільки запозичили назву жиди у поляків.

Треба згадати, що і в російській мові світське євреї дуже довго конкурувало з народною, і вже образливою, назвою жиди. В російській пресі 1870-80-х рр. та чи та назва стає ознакою політичного табору, ліберального чи консервативного. Для прикладу, М. Лєсков 1879 року просить редактора замінити назву серії своїх статей «Жидовская вера» на «Набожные евреи», вважаючи першу назву «грубою». На матеріалі Національного корпусу російської мови, де з XIX ст. переважають художні твори, видно, що назва евреи перемогла тільки в 1870-і [діаграма]. (Хоча корпус Ґуґла на матеріалі всіх оцифрованих видань не підтверджує цього і дає абсолютно інший розподіл!)

Через кілька десятиліть після закриття журналу «Основа», після кількох репресивних указів, якими обмежувалося українське слово і гальмувалося українське життя в підросійській Україні, дискусія навколо назви євреїв повернулася після 1905 року в нових обставинах. Тепер на користь польської назви жиди виступали кілька чинників: 1) жива західноукраїнська традиція, яка під польським впливом не знала іншої назви; 2) переконання, що українська це мова села і етнографії; 3) свідоме очищення від церковнослов’янських джерел і російської мови. У словнику Грінченка можна було знайти в основному лексиконі тільки жиди (хоча в одному прикладі трапляються і євреї — стаття Компонування з цитатою із Куліша, що свідчить про свідому відмову укладача подавати гасло, наявне в картотеці). В українській пресі спорадично трапляється назва євреї (журнали «Україна», «Нова Громада», з передмовою С. Петлюри виходить переклад п’єси Є. Чірікова «Євреї», 1907), але потужні чинники штовхали до вживання жиди. Так, Є. Чикаленко, закидаючи євреям обмосковлення міст, не помічаючи прямої аналогії з освітою темних «малоросів» і «хохлів», записав у щоденник (1909): «Прості, неосвічені говорять зо мною, як з усіма, доброю народною мовою і себе називають „жидами“, а більш-менш інтелігентні („цибулізовані“) уперто говорять по-російському і себе називають „євреями“». Як видавець єдиної щоденної української газети «Рада», Чикаленко навіть запропонував власну програму обстоювання назви: «...я запропонував нашій редакції компроміс: коли говориться про жидів з похвалою, то називати їх „жидами“, а коли з ганьбою, то — „євреями“; жидів-націоналістів, яким ми симпатизуєм, називати „жидами“, а асиміляторів, яких гудимо — „євреями“».

Самітним голосом за назву євреї виступив С. Єфремов: «Не вбачаючи особисто ніякої образи в слові „жид“, вважаю, проте, за нетактовність і некоректність уживати його, скоро євреї мають його за образливе» (1909). Назва євреї стає офіційною в період Центральної Ради і Директорії. М. Грушевський перейшов на неї в праці «Хто такі українці і чого вони хочуть» (1917): «Я досі вживав у своїх писаннях слів Жид, Жидівський, стоючи на тім, що сі слова у нас не мали й не мають образливого значення. Але після того, як недавно представник єврейської робочої партії в Ц. Раді заявив, що сі слова, невважаючи на всі коментарі, таки ріжуть їх по нервах, я бачу себе змушеним відступити від свого теперішнього правила. Поправляю вирази в коректурі сеї книжки. Але все-таки єврейське громадянство повинно прийняти до уваги й се, що в нашім письменстві сі слова вживались без образи, й так їх приймати». У той же час переходить на стилістично нейтральну назву євреї В. Винниченко («Твори» 1919-21 рр., «Відродження нації», 1920).

Після поразки визвольних змагань на початку 1920-х ситуація знову змінилася, тепер на користь назви євреї. Найдовше просував ідею необразливості А. Кримський. (Ціле роз’яснення наводиться в словнику 1924 р., де єврей подається з поміткою «руссизм»: «Считаем нужным резко подчеркнуть, что в украинском слове „жид“ (как и в польском żyd) абсолютно нет ни тени пренебрежения, заключающегося в русском слове „жид“».) М. Грушевський 1926 року висловлював протест проти спроб редакторів, які з наказу Кримського виправляли в академічних виданнях єврей на жид, і послідовно вживав євреї в дев’ятому томі «Історії України-Руси» (1928). Г. Голоскевич у «Правописному словнику» (1929) подає тільки єврей та похідні і вже не наводить жид. А в історичному словнику Тимченка (1932) староукраїнське слово жидъ подається з приміткою: «рм. Єврей. Згодом ця назва набрала й має тепер в укр. мові образливе значення». Коло знову замкнулося, тепер уже на кілька десятиліть до нашого часу.



Політика толерантності

Наш час дуже чутливий до проявів ксенофобії. Вскрито ксенофобські дискурси, расистський, сексистський, етнічної виключності, публічна мова ненависті стає помітною негайно, варто тільки взяти фальшиву ноту. Такими фальшивими виглядають сьогоднішні спроби стурбованих чистотою мови ідеалістів повернути необразливість зневажливій назві жиди. Щонайбільше, на що спроможні сучасні ксенофоби, це на новий мотив перекласти тези геніального Куліша, раз у раз збиваючись на національні обрáзи. Жиди, москалі, ляхи, хохли... Півтори сотні років тому вони виглядали наївно, сьогодні виглядають дико. Нині кожне висловлювання помножується на нескінченність новітньою технологією, настільки ж помножуючи потребу уникати конфліктів.
 
Tags: Мова, Політологія
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 167 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →