Максим (maksymus) wrote,
Максим
maksymus

Цей день 90 років тому

 
Серед національних пам’ятних дат 22 січня — День Соборності України — є світським аналогом Водохрещі, або радянського 1 травня чи російського 4 листопада. У цей день в Україні відмічаються одночасно дві події — проголошення IV універсалом незалежності та символічна декларація рік по тому Акту злуки УНР та ЗУНР. Через дев’яносто років подія остаточно набула рис пророкованого утворення незалежної соборної України від Сяну до Дону. А от далекого 1919 року все виглядало зовсім інакше. Голова Директорії Володимир Винниченко записав у щоденник:
          21. І. [1919]
          Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання Західньої і Східньої Українських Республік у єдину Українську Народню Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України.
          А тим часом большевики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Особливо охоче біжать за кордон. Нехай біжать, може, хоч там лишиться трошки на завод.
          Завтра ж і Трудовий Конґрес. Боялися, що буде большевицький, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того, коли і Директорію і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі, і бідних екстатиків наших — січовиків. Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний — сила непереборима.
          І знову для всієї нації вигнання, пониження, глум, нищення. А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві! Нещасний українець-обиватель! Він же тільки-тільки народився на світ і тут його вбивається.
          А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібраннях, щиро вірячи в себе, як у «національного героя». Цілий місяць пумпує, а війська не має. І нічого, як і торік, для організації його не зроблено. Як і торік, ця людина непомітно для ширшого загалу заграє для всіх фатальну ролю невільного саботажника і предателя. По 4-5 днів не приймає докладів військового міністра, місяць не проводив закону про військові школи, про мобілізацію, про реорганізацію набору. Замість того, приймає прохачок-старушок, роздає їм гроші й велить ходити по Києву і вихваляти Петлюру за щедрість. Реакційність у діяльності наших органів — його справа. Всі помилки військових під його обороною. Розклад армії і прихильність до большевизму — результат одсунення козаків од виборів на Трудовий Конґрес і потурання контрреволюційній старшині. Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей.
          Побачимо, що далі буде. Чи врятують Греків і Мельник щонебудь з того, що за місяць напсували Петлюра та Осецький — ці дві «балерини», як їх називають? Боюсь, що пізно вже і що дійсні герої — стрільці — з вини паршивців загинуть. Серце стискується безсилим гнівом.
         
         
          24. І. [1919]
          Учора Стрілецька Рада радилась: чи 4, чи 10 днів удасться вдержати Київ. А Рада Міністрів радилась, як краще вивезти ту нещасну українську інтеліґенцію, яку большевики розстрілюватимуть по вступі в Київ. Міністер Остапенко скаржився на військових: нездари, недбайли, провокатори, потайні вороги українства; більшість офіцерів — люди підлі, тупі, аморальні. Нема з ким армії будувати. А отаман Осадного Корпусу скаржиться, що нема чобіт, нема шинелів, нема набоїв до гармат. Зовсім нема на Україні.
          А я скаржусь, що нема нації, нема того народу, який за своє національне існування знайшов би і офіцерів порядних, і чоботи, і набої.
          Отже, значить, все питання в тому, через скільки днів нас буде вигнано з Києва і ми підемо тинятись по нашій несвоїй землі, збираючи крихітки нашої нації, зліплюючи їх докупки, в «кулак», щоб ударити ним по ворогові. Ой, боюсь, що тим кулачком ми не злякаємо зголоднілої орди з півночі. І будемо ми взивати до дужих і благати про поміч, і будемо ми кусати собі серце з сорому і гніву за своє пониження й безсилість.
          Та чи хоч зарахуються в історію наші ці надлюдські зусилля, в історію щастя нашого народу? Бо історія нещастя вже записала багато сторінок нашою власною рукою.
          Голова міністрів — Чехівський; праця — Абрамович; внутрішні справи — Трухлий, Сидоренко; закордонні справи — Сидоренко; освіта і культура — Огієнко; юстиція — Слабченко; фінанси — Перепелиця, Кривецький; земельні справи — Мартос, Шаповал; пошта і телеграф — Шаповал; народне господарство — Остапенко, Сергій Степанович; торгівля і промисловість — Попівський, [прізвище закреслено]; продовольство] — Токаржевський; військові справи — Греків, Осецький; мистецтво — Антонович; морські справи — Білинський; громадські роботи — [прізвища не подано]; народне здоров’я — Матюшенко; контроль — Косенко, Кучій; єврейські справи — Ґольдельман; шляхи — Сокович.
         
         
          24. І. [1919]
          Я роблю всі заходи, щоб вийти з складу правительства. Занадто вже тяжко мені бути подвоєним, занадто трудно віддавати в жертву найдорожче своє, топтати його, знущатися з нього з таким виглядом, ніби я тільки цього й хотів.
          Реальна дійсна політика після Вінниці була в руках військових, і виразником та оборонцем її був Петлюра. Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це ті вчинки, які були одною з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цеї політики, проти волі військових, але як неминуче явище.
          А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне.

 
Tags: Історія
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 18 comments