Entry tags:

Політологія, Розваги

Кіно і мовці

Думаю, тільки одна-єдина подія початку року заслуговує на особливу згадку. Її досить важко відрефлексувати, оскільки ми знаходимося в течії цієї події, наслідки ще непередбачувані, а питання, що підняті, можуть бути розв’язані лише «по факту», самою пізнішою фіксацією статус кво.

Справа в тому, що 20 грудня 2007 року Конституційний Суд іменем України ухвалив рішення про офіційне тлумачення частини другої статті 14 Закону України «Про кінематографію» (справа про розповсюдження іноземних фільмів):

Логічний та граматичний аналіз змісту цієї норми дає підстави дійти висновку, що законодавець зобов'язав усіх суб'єктів кінематографії обов'язково здійснювати дублювання або озвучення чи субтитрування українською мовою іноземних фільмів перед їх розповсюдженням в Україні.

Як дійшли до цього? Про політику, яку радянська влада практикувала щодо української мови, можна почитати у Дзюби. Я ж застав у досить свідомому віці тільки останнє десятиліття режиму. Якщо коротко — це був кінематограф «для хатнього вжитку». До того ж, немов у виконання приписів Валуєвського циркуляру, до публіки українською доходили тільки окремі стрічки на етнографічні та історичні/козацькі теми. Співи, танці, рустикальний пейзаж «поющей и пляшущей Малороссии». Все сучасне, технічне, просунуте і цікаве йшло російською. І хоча офіційно стрічки українських кіностудій мали десь там для галочки українську копію, остання стикалася з неявними прокатними обмеженнями. (Приблизно так само фіктивно поширювався український наклад, скажімо, енциклопедій. Десь там є, але значно легше дістати російський примірник. На відміну від царської імперії радянський режим мав приховувати свої асиміляторські дії за пристойними приводами.)

Мабуть, саме тому перший неетнографічний телефільм, побачений наприкінці 80-х українською мовою, справив на мене таке враження. Це була якась стрічка про дії жіночого батальйону з розмінування на чорноморському узбережжі під час Другої світової. Стандартна для радянського телебачення тема війни, ніяка гра, але те, що озвучення було різними голосами, вишуканою літературною мовою, те, що канонічна радянська тема війни розкривалася українською, справляло шок. Потім, у наступні кілька років перед кризою, були випущені кілька малоцікавих картин на теми «міського» кохання та якісь проблемні, напівфантастичні стрічки. І все. Українська мова дуже важко пробивалася на екран навіть за незалежності. Цьому сприяв і соціальний розподіл мов. Нація дядьків та перекладачів на відкритому ринку зіштовхнулася з тим, що пролетарі та капітал не мають батьківщини. І «дядьки», навіть разом із «перекладачами», очевидно програвали просту конкуренцію бізнесу і службовцям.

У другій половині 90-х років навіть Інтеру (канал, який був створений на основі першого російського і тривалий час просто ретранслював його програми) довелося потурбуватися про власне виробництво. Через розірвання зв’язків також перестав транслюватися прямий РТР. Уявіть шок радянських пенсіонерів, «Санта-Барбара» цілий рік перекладалася українською мовою! Потім з’явилися власні телекомпанії, орієнтовані саме на українського горожанина. Це 1+1 та незабутній перший ICTV (до купівлі). Саме їм завдячуємо перекладом значної кількості картин, серіалів та розмовних-шоу. Зрозуміло, це було зовсім новою справою, яка вимагала суттєвого капіталовкладення. У цей саме час розвивається нова мережа кінотеатрів, з новим звуком та якістю зображення, але... як складова російського ринку. Не надто обізнаний з деталями комерції, але стрічки нашого виробництва до такої мережі не потрапляли через специфічну організацію цієї індустрії розваг. Це, до речі, відбивалося і на власному виробникові, який через це переорієнтувався згодом на обслуговування російського серіального процесу. Також про озвучення українською торочили багато, але жодних кроків не здійснювалося.

Тільки влітку 2006-го року, поданий як величезне досягнення у боротьбі з прокатниками, з’явився перший озвучений українською фільм (паралельно йшла російська версія, прокатники побоювалися втрат). Це була дитяча стрічка «Тачки», адаптована відомим перекладачем «Альфа» (серіал на першому ICTV) Олексою Негребецьким. В принципі, вона чудово вписувалася в традицію циркулярів, оскільки була несерйозною, дитячою стрічкою, де вживання української мови лише підкреслювало її традиційне місце в світі колоніального прокату.



Тим не менш, поява цього мультфільму стала проривом українського слова до мережі прокату. Відтепер відсутність українських копій виправдати було важко, вона кидалася у вічі. Підступили пригальмовані законодавчі ініціативи, меморандум про співпрацю початку 2007, справу підживили кілька приватних ініціатив щодо перекладу. Зрештою, окремі стрічки з середини 2006-го року почали з’являтися і в українському варіанті, тільки за рік наявність української копії стане обов’язковою при видачі ліцензії. Пішли в хід стрічки власного виробництва. Як колись на радянських книжках у вихідних даних зазначали мови національних меншин, прокатники так почали попереджувати глядачів про — інакше не назвати — «незручності».

Весь час боротьба дистриб’юторів проти витрат на український переклад демонструє дивовижні кульбіти задля збереження ситуації відсутності українського перекладу. Від тихого лобізму, що десятиліттями гальмував ухвалення відповідних законів, до галасливого звинувачення у нацизмі. Мене, як пересічного користувача, обурення компаній-дистриб’юторів, яких таким чином зобов’язали не просто ввозити копії, а ще й докласти зусиль з адаптації, мало обходять. Особисто зачіпає більше те, що саме ці компанії роками саботували виконання прозорого закону, в якому передбачалася поступовість переходу, користуючись безкарністю. Втім, їхня боротьба за відсотки прибутку малоцікава, як і їхні камлання про те, що глядачі обійдуться і без українського дублювання. Десятиліття незахищеного національного ринку розбестило монополістів. Що ж, подивимось на розвиток подій, адже наслідки ухвали Конституційного суду починають проявлятися саме зараз.

«Южнорус не мстителен, хотя злопамятен ради осторожности. Ни католический костёл, ни жидовская синагога не представляются ему погаными местами; он не побрезгует есть и пить, войти в дружбу не только с католиком или протестантом, но и с евреем, и с татарином. Но неприязнь вспыхивает у него еще сильнее, чем у великоруса, если только южнорус заметит, что иноверец или иноземец начинает оскорблять его собственную святыню. Коль скоро предоставляется другим свобода и оказывается другим уважение, то естественно — требовать и для себя такой же свободы и взаимного уважения.»
Н. Костомаров