Максим (maksymus) wrote,
Максим
maksymus

Зачищення території

 
У рік проголошення незалежності України я бачив на Братскому меморіалі в Севастополі нагробок з написом одному з загиблих офіцерів позаминулого сторіччя. Цей напис учасникові оборони нашого південного міста запам’ятався серед усіх інших тому, що був вибитий українською мовою з живими, теплими словами присвяти від його полтавських земляків. Поруч було ще кілька таких. А в храмі на вершині гори, на окремих табличках з прізвищами героїв українських полків знайшов і свого тезку. Це якось наближало до історії. В тій церквичці ще тільки відновлювали богослужіння, але на вході вже встигли поставити торговельну лавку з набором церковного начиння й чомусь величезним чорним телефоном посередині, що напевно залишився від вахтера. Через кілька років я хотів знайти ці написи, як цікаві особисто мені пам’ятні місця, але храм стояв на ремонті, саме ту мармурову таблицю кудись вивезли, і нагробок чомусь не знаходився. Не здивуюсь, якщо їх уже не існує, росіяни вміють зачищати територію до голого каміння від найменшої загрози для себе. Україна для них є такою загрозою.

Першою справою окупаційної влади в Криму було знесення українських написів і табличок, аж до ввічливого прохання не смітити на узбіччях, зафарбовування українських поштових скриньок, вижигання вуличних малюнків в українських кольорах, заміна пам’ятників гетьманам на балалайку й шанобливе відновлення ленінських місць. Ті самі люди, котрі нещодавно повторювали два десятиліття як мантру, що перейменовувати дорого, що не треба воювати з пам’ятниками, що це не справа першої необхідності, тепер кинулися до масштабної зміни символів, як до своєї найголовнішої справи. Не знаю, чи збереглися встановлені ще XIX ст. пам’ятки. Росіяни нині знищують найменші нагадування собі, що захоплену територію колись доведеться повертати законному господареві, українському народу, спішно перебивають номери вкраденого. В оголошених цифрах так званого перепису кримського населення, проведеного минулого року, окупанти вже недорахувалися двохсот тридцяти двох тисяч українців. Та навіть нараховані нині 15% української меншини області це неприпустима розкіш, наступного разу звично намалюють собі ще менші цифри, як раніше навчилися на Кубані та Слобожанщині.

А на Донеччині бойовики вправно повторюють ті ж символічні операції. Перебивають назви універмагів і кінотеатрів, готуються замінити бюст Василя Стуса перед будівлею університету на міфологізованого чекіста Кузнецова. На зміну символів коштів вони ніколи не шкодують, бо це не що інше, як освоєння території, привласнення її. Як у колишній Пруссії про попереднє населення нагадує хіба що студентська витівка «Кант — лох» на півзруйнованій будівлі, так і на нових територіальних захопленнях про українське минуле нагадуватимуть якісь перефарбовані до невпізнаваності дрібнички й випадково незамальовані прізвища на могилах.

В Україні ж до чужих символів звикли ставитися з байдужістю. Не на часі, немає грошей, усі звикли, наша історія... Байдуже ставлення до ретельно позначеного на території чужого минулого означало водночас байдуже ставлення до свого майбутнього. І тільки тепер, коли вже клюнув смажений півень, давно вистраждана деколонізація раптом стала на часі. Саме так, закон про радянську символіку, архіви спецслужб і назви це не що інше, як запізніла деколонізація. Не звершення мертвих ідей комунізму, в котрих ніхто вже не бачить, країно, майбутнє твоє, є для нас загрозою, а тільки російський комунізм. Не радянське минуле змушує здригатися, а тільки російська його складова. Не всі пам’ятники однаково погані, а тільки російським діячам, що колись приходили до нас з Червоною армією, якої офіційно «на Україні немає», тими самими тодішніми Моторолами та Гіркіними. Бо Росія напала знову.

Якби закон про заборону радянської символіки й засудження комуністичного режиму був ухвалений на хвилі звільнення від СРСР двадцять років тому, ми тепер спокійно б обговорювали непотрібність й недемократичність заборон. Цікавість до їх скасування була б суто академічна. Заборони — погано, свобода совісті — добре, поважно казали б ми, живучи в мирних містах зі своїми назвами, зі своєю сіткою календарних свят, минуле не хапало б нас за ноги з домовини й не поливало вогнем артилерійських систем. Тепер же доводиться міняти свободу на захист. Заборони не стали менш поганим явищем, але з ними легше миритися. Хоча й навздогін, але деколонізація конче необхідна перед цілком реальною загрозою поширення окупації на інші території. Території, куди поки не прийшли росіяни зі своїми новими Леніними, Руднєвими чи Кузнецовими, і де ще стоять пам’ятники нашим поетам і гетьманам. Різні символи пам’яті маркують два несумісні світи по обидва боки лінії озброєного розмежування.
 
Tags: Політологія
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments