Максим (maksymus) wrote,
Максим
maksymus

Квартирне питання під час окупації

 
Серед мотлоху закидів проти Юрія Шевельова один мені видається найогиднішим. Це звинувачення в тому, що він при німцях, як стверджує канонічне припущення, озвучене головою Харківської облдержадміністрації Добкіним, «зайняв квартиру єврейської сім’ї, яка, швидше за все, була розстріляна».

Щоб зрозуміти виняткову важливість цього додатку до інших, обсмоктаних до кістки і розірваних на шматки півсторічної давнини звинувачень у колабораціонізмі, треба розуміти справжній контекст й адресата заяви. Нехай вам не здається, що про квартиру бовкнуто просто так, до слівця, до купи. Річ у тім, що квартирне питання для радянських людей, якими в масі залишаються виборці Допи, було священним, нерозв’язним, навантаженим важкими комплексами, що вони передавалися через покоління і покоління, в тісноті комуналок, хрущовок, висоток стереотипних житлових масивів. Радянська людина не мала нерухомості і не могла її мати через ідеологію, житловий фонд знаходився у власності держави, люди винаймали у неї житло, а ордери на проживання означали лояльність, наближеність щасливців до влади, до системи розподілення скудних суспільних дібр.

Логіка звинувачення в одержанні плати до примітивного проста. Якщо мав де жити при німцях, значить отримував від них дозвіл на проживання. Проживання в квартирі, на думку викривленої комуністичної системи без права власності, дарувалося владою, а отже і було такою платою від німців за зраду. Саме тільки проживання на окупованих територіях ставило на людину клеймо в характеристиках і кидало тінь на родичів, аж до самого кінця Союзу. (Пригадую, навіть мені вже в 90-і довелося заповнювати анкети з графою про окуповані території.)

Важко усвідомлювати зараз, але в Радянському Союзі не було грошей. «Дерев’яні» карбованці, що виконували функцію грошових знаків, мали суттєве обмеження, на них не можна було купити нічого, що виходило б за прожиткову корзину. Без додаткових обставин, дозволів, перевірок та особистого становища в тій системі гроші самі по собі означали небагато. Тому радянську людину не зачепили б заяви про те, що зрадник продався за трильйон рейхсмарок, папірці в уяві не конвертуються в щось справді цінне. (Пам’ятаю зі шкільної програми персонаж зрадника з «Молодої ґвардії», котрий ховав на своєму тілі валюту. Для того, щоб зачепити, Фадєєву довелося описувати бліде тіло з пролежнями, видрані з трупів золоті зуби, бо сама наявність папірців у різних грошових одиницях читача б не вразила.) А от квартира... Це матеріальне свідчення «продажу батьківщини», що не може залишити байдужим. Не у виселених євреях справа, ненавидіти євреїв, сіоністів та космополітів, рівно як і буржуазних націоналістів, радянських людей привчали з дитинства, справа тільки в додаткових метрах.

І одразу питання чи він вкрав, чи в нього вкрали, стає неважливим. Осадочек залишився. Квадратні метри, метри! Нікого не цікавитиме справжня історія про те, як у сім’ї Шевельова після поразки українських визвольних змагань і утвердження більшовиків відібрали власну квартиру на Сумській/Римарській, «уплотнили», милостиво дозволивши проживання в кімнаті для прислуги. Під час війни, з евакуюванням сусідів, у будинку матері звільнилися їхні власні кімнати. Власність на нерухомість, яку радянська влада не визнавала. Посмішка долі, ту єдину однокімнатну квартиру на Чорноглазівській, яку йому виділили як викладачеві, німці ревізували.

«Одна важка проблема радянських часів — житлова — тепер розв’язалася легко й просто. Покинених мешкань і кімнат було безліч. У нашому п’ятикімнатному плюс власне наша кімната «для прислуги» тепер стояло порожнем три кімнати — одну покинули Бімбати, єврейська родина, він фармацевт, вона зубний лікар, третя — його сестра; одна Зіна, друга Ліна, родом з Білоруси, усі ледве грамотні, і я, й не знавши їх, співчував пацієнтам Зіни Мойсеївни; а другі дві кімнати лишилися після виїзду родини енкаведиста, чиє прізвище я забув, теж євреї. До цих двох кімнат ми й вселилися. До речі, це були саме ті дві кімнати, що ми мали перед виселенням на кухню, — коло замикалося. Тепер, отже, ми мали ті дві з чвертю, сказати б, кімнати на Римарській плюс одну на Чорноглазівській. Ту останню можна було б і віддати, але я думав про те, що німці могли б захотіти взяти для себе будинок «Саламандра», бо був він один з найкращих будинків у місті, а тоді ми б переїхали на Чорноглазівську. Та сталося якраз навпаки. Налякані досвідом висадженого більшовицькими мінами київського Хрещатика, німці в Харкові уникали великих добрих будинків і для своїх потреб воліли забирати саме гірші. Так сталося, що вони вирішили забрати для своїх салдатів будинок на Чорноглазівіській. Спочатку вселили салдатів до порожніх квартир, а потім наказали викидатися за 24 години й тим, хто там жив. Перетягти за добу всі свої книжки я не міг, їх викинули на подвір’я, і тут у мене стався конфлікт з місцевою людністю. Поки я носив одні книжки, вони нищили інші. Пригадую том «Литовської метрики», що його роздерли на сторінки, може, щоб загортати якісь товари. На мій протест відповідь була, що з книжок і так користи нема і взагалі яке це має значення. Кінець-кінцем вони були розумніші від мене. Я таки перетяг свою бібліотеку в багаторазових проходах на Римарську, але тільки для того, щоб усе пішло димом після вступу більшовиків у лютому 1943 року.»
Ю. Шевельов. Я, мені, мене... (і довкруги)



* * *

Ця історія про перебування в окупованому німцями місті до мене звучить відлунням історії власної родини. Дві мамини гілки сім’ї вижили в Києві окремо, ще незнайомі між собою. І я дуже мало знаю про те, що вони робили ці роки. Мені невідомо навіть, де працювали. Від маминого батька залишилися тільки довідки про поганий стан здоров’я з помітками лікарів німецькою мовою, майже такі, які були у Шевельова. Про мою майбутню бабу, зовсім дівчинку, котру спіймали, коли вона каталася, чіпляючись за німецькі авто, як її прийняли за єврейку і ледь не відправили на знищення, я вже колись розповідав. А тут доречно буде згадати про квартирне питання, як прабабу з бабою «уплотнили» вже після повернення радянської влади до Києва. Наче паралель з історією Шевельова. У житлових кімнатах розмістили єврейську родину, якихось наділених владою чиновників, милостиво дозволивши сім’ї, що пережила окупацію, проживання на кухні їхньої ж квартири (будинок на розі Хрещатика і бульвару Шевченка не зберігся). Важка житлова проблема радянських часів повернулася і не залишала потім ніколи.
 
Tags: Історія, Політологія
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 12 comments