Максим (maksymus) wrote,
Максим
maksymus

Мова та національна ідентичність

Філософсько-літературний журнал «Логос» в №4 (49) 2005, що вийшов з підзаголовком «Мова та національна свідомість», порадував читачів перекладами статей Дж. Джозефа, М. Біллінґа, Дж. Фішмана та Е. Гобсбаума. Як і загалом по галузі в наш час, тут переважає конструктивістська (модерністська) перспектива, що проте не применшує важливості фактичних спостережень над природою виникнення та розвитку національних мов.

Конспективний виклад змісту деяких статей
Джон Джозеф. Мова та національна ідентичність. Стаття не пропонує нової концепції, але є викладом сучасного стану досліджень.
Після короткого опису модерністьких теорій націоналізму, де задаються методологічні рамці та понятійний апарат, йде чудовий і досить нетривіальний виклад історії появи самої концепції національної мови від Данте до наших часів. Основним об’єктом критики стає поширений стереотип споконвічної данності мови, що лежить в основі будь-якого націоналізму та національної ідентичності.
Трактат Данте «Про народне красномовство» (1306 рік!) вибраний дослідником за відправну точку не випадково. На численних прикладах та недомовках цієї праці Джозеф демонструє чистий механізм появи або конструювання «народної» мови, яка протистоїть мові «вторинній», штучній, або офіційній, тобто у випадку Данте — латині або грецькій. Цей механізм, як стає зрозуміло, повторюватиметься у кожному конкретному випадку.
Так, наступними творцями «народної» мови виступають іспанці Лебриха (1492) та Вальдес (1535). Останній у типовому для його доби «Діалозі про мову» пропонує в якості загальнонародного рідний кастильський діалект і на прикладах (порівнюючи з латиною, звичайно) доводить його вищисть та перевагу над іншими іспанськими діалектами, а отже, спроможність виступати у ролі національної мови. Тут до загальної схеми додаються цікаві важливі деталі. Оскільки Вальдес доводить, що найкращою «народною» мовою може виступати лише та, де найбільше збереглась «іспанськість», мова центру має пройти певне «очищення», тобто латинізацію. Використання центрального діалекту для основи загальнонародної мови дозволяє Джозефу вийти на вищій рівень абстракції. Приклад однієї незручності: потреба переконати тих, хто живе за межами центрального діалекту в тому, що вони складають єдиний народ саме з центром, а не з сусідами по той бік кордону, дозволяє сформулювати наживо суть ідеї нації: «суть ідей нації та національної мови полягала в тому, що вони визначають відмінність від найближчих сусідів», «Така впевненість в існуванні відмінностей неодмінно тонкого порядку — з урахуванням близькості — призводить до того, що навіть найнезначніші відмінності наповнюються величезним культурним смислом».
Переможну ходу ідеї загальнонародної мови продовжив французький трактат «Захист і уславлення французької мови» Жоашена дю Белле (1549). Окрім вже відпрацьованої схеми попередників, додається парадокс запозичених слів. Для досягнення красномовства французька, на думку Белле, має запозичувати елементи тих мов, на які варто рівнятися, але необхідність запозичення нібито має означати бідність мови.
Всі ці ідеї повною мірою знайшли розвиток в добу націоналізму (нагадаю, йдеться про модерністську перпективу). Коли наполеонівська Франція об’єднала більшу частину Європи, перед німцями постала проблема позначення «природних» кордонів нації. І відповідь дав Фіхте, ствердивши (1806), що визначальною особливістю нації є її мова. Фіхте повністю перевернув тогочасні уявлення, зв’язавши сутність нації з неоплатонівською по характеру ідеєю національної мови. Точка зору, яка знайшла завдяки німецькому романтизмові, з яким чудово гармоніювала, суттєвого поширення.
Окресливши ідеальною народною мовою національну територію німецької нації, така теорія поставила перед французькими інтелектуалами серйозне питання Ельзаса й Лотарінґії. Концепція Ренана (1882) сходить до романтичної гердерівської ідеї про «дух», або «душу», але долає цей принцип, виділивши складові цього «духу», а саме — спадщину спогадів й бажання зберегти його. Фактично, нація за Ренаном існує в спогадах та волі людей з яких вона складається. Таким чином, Ренан став засновником сучасних модерністських теорій, з андерсонівською теорії «уявленої спільноти» включно, хоча сам Ренан був одним з тих мислителів, які найповніше розвинули есенціалістські уявлення про мову.
Наступні кілька розділів Джозеф присвятив опису сучасних уявлень від найрадикальніших, які стверджують що національна мова виступає дискурсивною конструкцією (Гобсбаум) і як і нації взагалі є випадковим феноменом, якого б не виникло, якби не поява Канта та Фіхте, до значно поміркованіших (Андерсон), які розглядають національну мову есенціалістськи, просто як данність, загальну основу, на якій може бути вибудована решта національної ідентичності, а сама поява націоналізму для них є природною.
Непросто викласти феєричну картину з теорій та думок, яку Джозеф розгортає перед читачем у заключних розділах. Фактично, тут представлено весь спектр сучасних уявлень модерністів. Важливо відмітити, що конструктивістська думка схиляється до визнання національної мови не центральною точкою ідентичності, а лише відображенням політичних та економічних процесів, за допомогою яких «стандартна» мова веде боротьбу за своє існування.



Ерік Гобсбаум. Чи всі мови рівні? Мова, культура та національна ідентичність. Погляд на національні мови, викладений в цій замітці можна назвати радикально конструктивістським. Автор повністю заперечує цінність і данність будь-якої мови. І пов’язує виникнення стандартних національних мов виключно з політикою: «привілейоване використання певної мови як єдиної мови освіти й культури в країні зв’язано з політичними та ідеологічними або, в кращому випадку, прагматичними міркуваннями». «Будь-яка мова, що переходить з виключно усного мовлення в область читання та писемності, тобто a forteriori будь-яка мова, що стає засобом шкільної освіти або офіційного використання, змінює свій характер.» При цьому, як зазначає автор, ми живемо в світі, де культура читання та письма розмивається за допомогою новітніх технологій, до яких розмовні діалекти отримали доступ. Другим чинником виступає єдина мова загального глобального спілкування — різновид англійської. Отже, ми більше не живемо в світі, де ідею національної мови взагалі можна реалізувати. Чистий прагматизм автора дозволяє легко вершити суд над мовами, наприклад, відмовити естонській мові в потребі наукового розвитку, або підкреслити необхідність носія «непоширених» мов, таких як угорська або чеська володіти другою, поширенішою мовою.
Мови — не рівні, висновок Гобсбаума. Під таку позицію підводиться також економічна база — поки Брюссель може витрачати забагато грошей на переклад, «балканізацію» можна дозволити. Але ставлення автора до реґіоналізації держав, що сприяє політичному створенню мов, однозначно неґативне. Тому «поки мова не буде так само чітко відділена від держави, як релігія у Сполучених Штатах по Конституції, вона буде залишатись постійним і, взагалі кажучи, штучним джерелом міжусобиць».
Тут треба згадати, що в іншій роботі саме Гобсбаум дав найлаконічніше визначення стандартної мови — це «певна платонівська ідея мови, яка приховано існує за всіма її недосконалими варіантами». Іншими словами, прагнення «говорити правильно», яке загалом вважається ознакою респектабельності, є безпосереднім конструюванням своєї нації.
Взагалі, завдяки Гобсбауму, модерністами був повністю подоланий есенціалістський підхід до мови в ідентичності.



Майкл Біллінґ. Нації та мови. Автор концепції «банального націоналізму», Біллінґ систематизує свої погляди на проблему. Він помічає, що наше загальне переконання у природності прагнення людей, які розмовляють однією мовою, утворити власне національне утворення має бути поставлене під сумнів як міф. Тому автор намагається проаналізувати поняття «нація» та «мова», немов з боку, вийшовши за ідеологічні обмеження.
Влучною фразою «західні ліберальні вчені сьогодні частіше схильні розпізнавати націоналізм у „інших“, ніж у себе» починає розділ, який примушує дослідника зрозуміти основи власного «банального націоналізму», на кількох прикладах вміщує наші побутові уявлення про націю та природність належності до неї в історичному контексті, ставить під сумнів очевидність таких уявлень. «Націоналізм як стан проектується на „інших“; натомість „наш“ не помічається, забувається і навіть теоретично заперечується.»
Коли поставлені під сумнів ідеологічні основи, автор переходить до значення мови серед уявлень про націю, про «нас» та про «них».
В чудовому описі теорій та методів автор помічає, що в успіху ідеї національної держави сумніватися не доводиться. І якщо націоналізм — це ідеологія, яка підтримує такі національні держави саме як національні держави, то він являє собою найуспішнішу ідеологію в людській історії, бо на відміну сучасних лібералізму й марскизму, а також середньовічних християнства або ісламу, вплив яких був обмежений, національна держава виступає як міжнародна ідеологія. Система національних держав не терпить порожнечі; кожен простір має бути поміщений в офіційні національні кордони.
Але повернімось до мови. Біллінґ, на відміну від Андерсона, наполягає, що національні ідентичності — це форми соціального життя, а не внутрішні психологічні стани! Оскільки термін «нація» має два взаємовиключних значення: як держава, і як народ цієї держави, виникає запитання: «що виникає спочатку — нація як народ чи нація як держава?». На кількох сторінках, де шикоро розглянуті факти становлення національної держави в Старому та Новому Світі, автор схиляється до другого варіанта. Як своєрідний наслідок, «не стілки мова створює націоналізм, скільки націоналізм створює мову». Для системи національних держав поняття діалекту стає вирішальним для підтримки ідеї окремих мов; це дозволяє пояснити, чому не всі носії мови розмовляють однаково. Але сучасне уявлення про різні мови — не фантазія, в ньому знаходить відображення думка про те, що світ націй є також світом формально встановлених мов. Проведення мовних кордонів, або боротьба за гегемонію, якою супроводжується становлення національних держав, відбиваються у здатності виділення мов, яка полягає в претензіях мов на те, щоб бути мовами. Тому діалектом часто буває мова, якій не вдалось здобути політичного статусу.
«Можна припустити, що націоналістичні рухи, які прагнуть утоврити окремі держави, намагатимуться перетворити свій діалект на мову. Вплив запису говору не варто недооцінювати: вона слугує матеріальним підтвердженням претензій на те, що окрема мова існує. Щоб підкреслити відмінність від основної „офіційної“ мови, може бути прийнята особлива орфографія, а в ній головне місце може відводитися особливому говору. І така орфографія, закріплена в офіційних повідомленнях й міфічній поезії, стає підтвердженням самобутності мови.»
Конфлікти з приводу мови не лише зв’язані з боротьбою за мову, а й ведуться за допомогою мови (і насильства). В цьому відіграють суттєву роль загальні або міжнародні аспекти, що ґрунтуються на загальних поняттях, з яких особливо важливими є поняття «мови» й «діалекту». Ці терміни мають відтворюватися у кожній мові, який використовується його носіями для того, щоб заявити про свої претензії на окрему мову й існування окремої нації.
Важливе заключення: «Поняття мови та діалекту... нерозривно зв’язані з „нашими“ побутовими уявленнями. І з цього випливають методологічні й політичні наслідки. Нації можуть бути „уявленими спільнотами“, але уявлені форми неможливо пояснити з погляду мовних відмінностей, бо й самі мови уявляються в якості особливих сутностей.»



Джошуа Фішман. Сьогоднішні суперечки між примордіалістами та конструктивістами. Як відомо, при конструктивістському підході соціальні, політичні, економічні й історичні процеси та умови вважаються визначальним чинником при «конструюванні» націй та етнічних груп. Конструктивізм неподільно володарює над соціологічною уявою вчених. І виклик цьому пануванню кинуто тільки на двох фронтах: гуманітарних наук, а також культурного й політичного «повсякденного» життя народу. Йдеться про одверто примордіалістські філософію, релігію, літературу, мистецтво, музику, фольклор, етнографію, історію та їх відображення у змі та освіті. Примордіалісти переконані, що місцева соціокультурна реальність відмічена примордіалістською справжністю, самобутністю, місією та величчю. Цей діапазон поглядів зберігає і навіть нарощує свій визначальний вплив на суспільну думку.
Основна особливість зв’язку між мовою та етнічністю. Серед примордіалістів мова вважається непорушною святинею. Збереження справжньої етнічної ідентичності видається неможливим без традиційно зв’язаної з нею мови. Натомість конструктивісти не вважають такий зв’язок важливим для збереження відповідної етнічної ідентичності (додам, не вважают мову взагалі цінністю, вартою особливої уваги). На відміну від народів, які пройшли модернізацію у XVII ст., ідеї значущості мови залишаються привабливими для народів, які її розпочали із запізненням.
У коротких красивих протиставленнях позицій конструктивістів та примордіалістів Фішман пропонує поглянути на їхні протиріччя зі сторони, як незалежному спостерігачеві. Тут примордіалісти з’являються як такі, що прагнуть здобути ідеали та натхнення у давніх святинь, їхні погляди ґрунтуються на постулатах, що не потребують фактичних підтверджень, вони порівнюються з лікарями, які переконані, що життя варто зберігати за будь-яких умов. Тоді як конструктивісти, через неможливість раціонального обґрунтування ідеальних моделей віддають перевагу тому, що відбувається в сучасному житті, з їхнього погляду, любов, відданість, самовідданий альтруїзм на соціальній арені не потрібні, вони поріюнюються з юристами, які переконані, що законослухняність лежить в основі цивілізованого суспільства.
Примордіалісти звинувачують конструктивістів в тому, що вони спрощують й збіднюють людське життя, виступаючи за ринковий підхід до розв’язання всіх людських проблем.
Трагедія втрати мови і теорія «зайвих мов». Якщо антропологи визнають обґрунтованість побоювань примордіалістів, що народи, які втрачають мову, перебувають між життям та смертю, втрачають усталені уявлення про моральнісність, добропорядність, спадковість поколіннь, значущість минулого, сучасного й майбутнього, то конструктивісти відсторонено запитують: «а скільки мов потрібно світу?, скільки він собі може дозволити?». В основі лежить ринкова оцінка власної вигоди і очікування позитивних наслідків. Тим не менш релігія, мистецтво, літератур й філософія послідовно відмовляються погоджуватися з такими оцінками, вважаючи їх ознакою виродження.
Далі Фішман помічає, що невизнання раціональних емпіричних даних властиво не лише примордіалістам. Наприклад, держави схильні звертатися з примордіалістським заявами до тих, хто має більший вплив, а з конструктивістськими до підлеглих. Так, Франція взиває до сумління цивілізованого світу, прагнучи захистити свою мову та культуру від монополії англійської, проте не виявляє жодної терпимості щодо бретонців, окситанців та ельзасців, які стикаються з монолітом французької мови. Що може слугувати кращим підтвердженням, що суперечка між конструктивістами й примордіалістами зв’язана не стільки з основними аналітичними й філософськими позиціями, скільки зі змінними уявленнями про свій зиск?
В світі 5000 мов, з них кілька сотен використовуються в освіті, більшість почало виконувати такі завдання лише у минулому столітті. Примордіалісти за те, щоб сприяти, допомагати таким мовам, конструктивісти вважають, що цю проблему треба віддати на відкуп економіці.
Конфлікт розглядається як боротьба між почуттями та розумом, ідеологією та знанням. Це боротьба між консерватизмом й сучасністю, між плюралістичною та моністичною ідеологіями, протистояння сепаратистських та об’єднувальних устремлінь. Але на повірку виявляється, що обома сторонами (!) рухає певний моральний імператив, образ кращого світу, до якого вони прямують.
Tags: Мова, Політологія
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment